🇺🇦Вишиванка – це не просто національне українське вбрання. Вишиванка – генетичний код нації.
До дня вишиванки, що цього року відзначається 18 травня, соціальний проєкт “Університет третього віку” оголошує фотоконкурс “Моя вишиванка”.
Не ховайте свої сорочки у шафах, діставайте їх, вдягайте та фотографуйтеся. Свої яскраві світлини прикріплюйте у коментарях під постом та отримуйте подарунки.
🦋Фотоконкурсу буде тривати до 19 травня🥇🎉🎉🎉
✅УМОВИ УЧАСТІ, як завжди прості:
🔶Ви повинні бути учасником соціального проєкту “Університет третього віку” та підписаним на наші сторінки в Фейсбук.
🔶Фото залишайте у коментарях під постом у Фейсбук.
🔶На фото обов’язково має бути людина у вишиванці на якій зображені Ви або Ваше фото має бути авторським.
❗️Кількість фото від одного учасника – до 3 (трьох) світлин❗️
⠀
🏆Те фото, що набере найбільшу кількість лайків і стане переможцем в Конкурсі.

✍️Цьогоріч світ святкує 209- річницю від дня народження Великого Кобзаря і саме до цієї дати соціальний проєкт “Університет третього віку” оголошує конкурс на краще читання української поезії автора.
🟠Умови були надзвичайно прості👇🏻 :
✅Конкурсний твір виконується учасником виключно напам’ять.
✅Тривалістю відео не більше трьох хвилин.
✅Долучитися до конкурсу мають змогу лише учасники проєкту “Університет третього віку”.
Конкурс проводиться на протязі березня.
❗️Своє відео відправляйте на електрону адресу – 18soczah.roz@gmail.com або на Вайбер – 📲(063) 53 899 26 в електронному вигляді з вказанням повного ПІБ учасника та контактний номер телефону.
Саме ви станете журі конкурсу та будете вирішувати долю переможця🏆!
Деталі та додаткова інформація буде оголошена згодом.
📚Віримо, що ім’я поета та його творчість буде вічно жевріти у серцях українців💛💙 живим вогником.

У рамках конкурсу учасники соціального проєкту “Університет третього віку” ділилися своїми романтичними історіями.
Історії були різні, з гарним та сумним кінцем, але головне, що вони залишилися в пам’яті прекрасною казкою на все життя.
Як тільки ми отримували від Вас історію, вона одразу оформлювалася та викладалася на Фейсбук для голосування. Читачі та підписники соціальної сторінки проєкту могли віддати свій голос за найкращу на їх погляд історію кохання.
🏆Переможницею є автор чудової історії “ЛЮБОВ З ДУШЕЮ КАВУНА🍉” Олександра Мирошниченко, яка отримала від вас 205 лайків.
🎁Вітаємо та бажаємо з почуттям закоханості зустрічати кожен день і нехай будь-яка любов завжди буде взаємною🔥!

Продовжуємо публікувати романтичні історії в рамках конкурсу “Love is”💕 #lovestoryУТВ
А ви продовжуйте їх нам надсилати💌
✍️ІСТОРІЯ ОДНОГО ЗНАЙОМСТВА👩‍❤️‍👨.
Сталося це навесні далекого, далекого 1973 року.
Був звичайний для Дніпра березень: після рясного снігопаду все спочатку почало танути, потім замерзло і перетворилося на суцільну ковзанку.
Треба сказати, моя «улюблена» погода з юності й донині.
Ось і того березневого дня я традиційно послизнулася і так само традиційно розтягнула зв’язки гомілковостопного суглоба. Як результат: рентген, туга пов’язка, спокій для ноги та лікарняний. А в універі тим часом наближався колоквіум з матаналізу, матеріалів і завдань до якого в мене не було. Довелося день на третій, ще тугіше перебинтувавши ніжку, шкандибати в гуртожиток мехмата до дівчат за завданнями та конспектами.
Ось там мене і вмовила подружка Ніночка заглянути ненадовго до сусіднього гуртожитку фізтеху, де того вечора грав суперпопулярний у ДДУ ВІА «Дніпряни».
А там, де запальна музика, там не менш запальні танці.
Танцювати я, ніде правди діти, любила з раннього дитинства і дотепер. Як утриматися, коли навперебій запрошують галантні юнаки з фізтеху?
Дотанцювавшись до пристойного болю в нозі, я по англійськи ретирувалася і пішки покульгала проспектом Гагаріна на свою Нагірку. Десь посеред дороги мене обігнала група хлопців, один з яких раптом повернув у мій бік. Я вже напружилася, приготувавшись його відшити. Але він чемно представився Андрієм і сказав, що танцював зі мною сьогодні. Зоровою пам’яттю я не відрізнялася ніколи, а якщо ще й без окулярів (а хто ж у юності на танцях-в окулярах?), то який із мене попит? :-)) Тим не менш, невимушено гомонячи, ми дійшли до мого будинку. Андрій виявився старшим за мене, пройшов завод, армію, виріс у карельських лісах, так що байок усіляких міг розповісти чимало, особливо суто міській дівчинці, як я. Біля входу на подвір’я розпрощалася і розлучилися.
Яке ж було моє здивування, коли завтра, повертаючись додому після все-таки дивом зданого колоквіуму, біля входу у двір я побачила свого вчорашнього попутника.
У жовтні цього року ми святкуватимемо Золоте весілля…
Марина Кузнєцова😧👩‍❤️‍👨

💕Продовжуємо публікувати романтичні історії в рамках конкурсу “Love is”💕 #lovestoryУТВ
А ви продовжуйте їх нам надсилати💌
🌊НЕ БЫЛО СЧАСТЬЯ, ДА НЕСЧАСТЬЕ ПОМОГЛО☀️
Эту, возможно не самую романтическую историю знакомства, мне рассказали соседи – немолодая пара из 51-й квартиры, во время очередного ракетного налёта, который мы пережидали в подвале дома.
Дом наш не самый современный, строился в конце 90-х и качество работ и отделочных материалов оставляло, мягко говоря, желать лучшего. Поэтому все новосёлы сразу после вселения на вожделенные квадратные метры начинали ремонт. Замена столярки и сантехники, переклейка обоев – это обязательный набор каждого владельца квартиры, самые продвинутые меняли жутко скрипящие полы.
«Обязательный» всё-таки не для всех, потому-что Игорь был потомственным музыкантом, его длинные пальцы всю жизнь виртуозно бегали по черно-белым клавишам рояля, но при этом были абсолютно неприспособлены к владению любым инструментом, не относящимся к разряду музыкальных.
В те годы найти бригаду «халтурщиков», т. е. строителей зарабатывающих ремонтами, было тоже не так легко, как сейчас и поэтому в квартире служителя муз свободно перемещались потоки воздуха из щелей в окнах, а в ванной можно было наслаждаться звуком весенней капели в любое время дня и года.
В один из прекрасных вечеров, увлечённо разбирая купленные в «Букинисте» ноты, Игорь услышал мелодичное журчание ручейка, доносящееся из района совмещённого санузла и открыв дверь обнаружил там небольшое водохранилище. Не желая проверять закон Архимеда о теле, погруженном в жидкость, Игорь решил перекрыть вентиль на входном стояке, но тот не хотел закручиваться. Архимед не выходил у Игоря из головы и подсказывал, что для надёжности нужно применить правило рычага, с помощью которого древний бородатый грек обещал перевернуть земной шар. Рычагом послужил совок для мусора на длинной металлической ручке. Р-раз-два и действительно барашек вентиля со скрежетом провернулся, а вместе с ним с треском лопнул корпус вентиля. Обстановка в ванной комнате стала похожей на первомайский запуск фонтанов, но праздничного настроения не наблюдалось.
К тому же, вместо криков «Ура!» и «Мир, труд, май» из прихожей раздался пронзительный визг звонка, дополняемый стуком по входным дверям тупым твёрдым предметом, похожим на кулак.
Не без оснований предполагая вероятность того, что кулак может изменить точку приложения сил, хозяин уныло пошлёпал открывать замок.
«Вы меня затапливаете!!!». На пороге стояла стройная молодая женщина в синем костюме «а-ля АДИДАС».
«Комсомолка, спортсменка и просто красавица…» мелькнула мысль в мозгу Игоря, воспитанного на классических фильмах важнейшего из искусств. Дар речи пропал от слова «совсем» и он просто показал рукой в сторону санузла.
Быстро оценив масштаб трагедии, девушка скомандовала –«Не закрывай те дверь, я сейчас» и убежала вниз. Через две минуты она вернулась с ведром, охапкой тряпок и каким-то деревянным ящиком с ручкой. Всучив в руки оцепеневшего Игоря ведро и тряпки, она отодвинула его рукой с ящиком и уверенно двинулась против течения к источнику Н2О.
Стоя на коленях и собирая воду в ведро, Игорь своим абсолютным слухом улавливал скрипы, лязг металла, и негромкие абсолютно нелитературные выражения. Постепенно эти звуки затихли и стало заметно, что вымакивание воды приносит какие-то результаты, незаметные до сих пор.
«Всё! Хозяин, принимай работу!» – раздался звук откуда-то сверху и Игорь увидел возле себя пару башен с уходящими ввысь тремя белыми полосками.
«Спасибо. Как Вы это сделали?» – только и смог вымолвить Игорь обладательнице этих стройных ножек.
«Я выросла с папой, а он слесарь-наладчик высшего разряда» – гордо произнесла девушка.
«Да ты весь вымок и продрог. Давай заканчивай здесь – и ко мне. Попьёшь горячего чаю с вареньем. Кстати, я – Валя!».
«А куда идти…» недоговорил Игорь, поняв абсурдность своего вопроса.
Через полчаса, поедая третий кусочек пирога, обсуждая известные оранжировки любимого Валентиной «Щелкунчика», Игорь посетовал, что не может пока, в качестве благодарности, сыграть любую композицию из-того, что купленное недавно фортепиано ещё не настроено.
«Ладно. Отогрелся? Пойдём к твоему пианино. Я только инструменты другие возьму» – сказала Валентина отодвигая чашку.
«Как вы и это умеете?» – с плохо скрываемым недоверием спросил Игорь.
«Я выросла с папой, а он слесарь-наладчик высшего разряда. И не такие аппараты учил меня настраивать» – также торжественно произнесла девушка.
И с тех пор, если соседи по подъезду слышат «Вальс цветов» или «Мазурку», доносящиеся из единственной в доме двухуровневой квартиры-студии, получившейся из слияния двух «однушек», то понимают, что там опять что-сломалось и ремонтируется. И по соотношению «пиано» и «форте» можно предположить объём разрушений.
Орлов Олександр

Історія в рамках найромантичнішого конкурсу “LOVE STORY”💕.
Будемо публікувати їх під хештегом #lovestoryУТВ щоб вам було зручніше голосувати✅
🍉ЛЮБОВ З ДУШЕЮ КАВУНА
Ми зустрілись у тому віці, коли всякі «- ози» у вигляді артрозу та остеохондрозу починають нахабно нагадувати про паспортні дані. Це був короткий санаторний роман без обіймів і палких поцілунків. На двох мали 60 років подружнього життя, 5 дітей і 5 онуків, тому було про що поговорити у вільний від процедур час.
Термін перебування Миколи в санаторії закінчився раніше і він поїхав до-дому, взявши з мене обіцянку приїхати до нього в гості. А ще попрохав не ходити без нього на танці і завжди, закінчуючи з ним розмову , голосно казати: «Коля, я тебе цілую», – такий собі придумав оберіг від інших залицяльників.
Через декілька днів після закінчення моєї відпустки, Микола зателефонував і попрохав дати йому номер моєї банківської картки, пояснивши, що жінка не може їхати на запрошення до чоловіка за свій рахунок. Перерахував гроші, я купила квитки на потяг і на вихідні поїхала до Вугледару- маленького затишного і дуже зеленого шахтарського містечка, яке сьогодні так нещадно рівняють з землею рашисти.
Зустрів, радів до сліз. По дорозі до дому розказував, який смачний борщ він готує, як чекав і переживав, що раптом передумаю і не приїду. І ось вже наливає він того ароматного борщу в тарілку, кладе чималенький шматочок м’яса і раптом говорить:”Зараз дам тобі краще м’ясо, тут є жирок, а ти його не любиш”
Отут вже мені сльози підступили до очей, бо за 23 роки подружнього життя ніколи не чула , що мені віддають кращий шматочок, я завжди лишала його для дітей і чоловіка.
Пообідали. Ріже Микола навпіл здоровенного кавуна , виймає середину, кладе на тарілку і так буденно каже: “Душа – тобі, а я поїм з кісточками”.
Ота “душа” і стала останньою краплею, яка переважила мої вагання щодо подальших відносин з Миколою.
Ми прожили разом 13 років. Ні разу за ці роки він не освідчився мені, але в мобілці я була записана як “Кохана”. Якось обмовилась, що життя прожила, а французьких духів так мені ніхто і не подарував.” Зараз, -каже, – виправимо”. Поїхали у “Broсard” – і ось жіноча радість вже в моїх руках.
Коли почали жити разом, я ще працювала, а він вже був на пенсії. Зранку запитував, що мені приготувати і обов’язково нагадував, що маю зателефонувати за 20 хвилин до приїзду додому, щоб не охолола приготована ним вечеря. І гаряча вечеря таки завжди була на столі . Коли його мучило безсоння, готував вночі і вранці на мене чекав гарячий сніданок.
В Опішні, даруючи мені жар-птицю, сказав, що у кожної жінки повинна бути своя Жар-Птиця…
Найперша полуниця, черешня, зелений горошок, абрикоси по захмарним цінам купувались не стаканчиками, а кілограмами. На моє:”Ой, як дорого, можна зачекати, коли ціна впаде!” – у відповідь лунало : “Ну, то й що! Ти ж їх любиш, а перша ягода-найсмачніша!”
Отаке було моє кохання. Без освідчення, без клятв і обіцянок, але з душею кавуна. Без кісточок…
Мирошниченко Олександра.